Поки Саакашвілі в заручниках у Путіна, чи може Грузія Іванішвілі бути стратегічним партнером України?
Український заручник Путіна
Промовмо вголос просту істину: саме Путін руками грузинської влади тримає Саакашвілі за ґратами. Міхеіл є заручником кремлівського правителя. Останній же вчиняє показову розправу над тим, хто першим з усіх пострадянських політиків відкрито виступив проти Москви та силової системи, яка там була зорганізована. Чому його не люблять у Грузії ті, хто нині підтримує владу? Бо він кліщами виривав радянський спадок разом з його «найкращими» місцевими представниками, які чавунними задами посідали на корупційні потоки і не давали Грузії жити. І він робив так, щоб ці гроші не йшли до Москви, як це було до нього і як це є нині – коли Грузією фактично править Кремль.
Чому ми так говоримо? Бо цією країною, на жаль, зараз керує російський олігарх – акціонер Газпрому Бідзіна Іванішвілі. Йому підпорядковуються керівна партія «Грузинська мрія», більшість парламенту, уряд та, по суті, силові органи країни. Навіть більшість медіа та неурядових організацій.
Іванішвілі через своїх родичів, пов’язаних зі старою системою КДБ, створив чимало офшорних фірм, орієнтованих на російський ринок. Деяким забезпечують дах колишні та чинні депутати Держдуми РФ, а також глави окремих регіонів Росії. Компанія ж його партнера, Томаза Сомхішвілі, людини, яка має гарні зв’язки з «Лукойлом», зараз, під час війни, ремонтує та модернізує російські літаки Су-25, вертольоти Мі-24, Мі-8 і зенітно-ракетні комплекси Р60/73 класу «повітря-повітря» – озброєння, яке Росія використовує проти України.
Нині, під час російського вторгнення, влада, підконтрольна Іванішвілі, відмовилася запроваджувати санкції проти Росії. Ба більше, саме Іванішвілі домовлявся у 2022 році з російським олігархом Євтушенковим про обхід західних штрафних заходів, зокрема, у сфері фінансів і логістики. За це Москва погодилася зняти обмеження для деяких грузинських виробників. Зараз через сухопутні грузинські коридори росіяни отримують заборонені товари з Європи та США.
Грузинський уряд відновив авіасполучення з Росією, дозволивши рейси компанії «Азимут», яка також є оператором польотів у Крим. Водночас багаті туристи з РФ святкують свої дні народження у Тбілісі, а російські танкери з нафтою заходять до грузинських портів. Обсяг торгівлі Грузії та Росії зріс майже на 22% за рік з початку повномасштабного вторгнення.
Що це дає Грузії? Майже нічого, бо збагачується не грузинський народ, а компанії та люди, наближені до Іванішвілі. І тут теж варто зрозуміти: у олігарха є це багатство, бо це погодив Путін. Поки Бідзіна Іванішвілі виконує забаганки Кремля, він має певну частку. Через що Грузія щорічно втрачає території, спокійно споглядаючи на повзку окупацію, яку провадять російські сили. І саме тому Саакашвілі зараз перебуває за ґратами. Посадив-то його туди Іванішвілі, однак знущається з нього Путін.
І ось тепер виникає інше питання: а чи може Грузія бути стратегічним партнером України в цей момент, коли нею править фактично російський наймит? Чи, можливо, слід сказати грузинському народу, який дійсно є близьким українцям за духом і який за нас справді вболіває, що поки в них при владі такий режим, ми не можемо називати їхню країну партнером?
Час міняти деяких «друзів»
Питання, до речі, не лише в Грузії, а в самих підходах до визначення різного штибу партнерів. Різна українська влада з перших років незалежності полюбляла цю гру – усіх називати друзями та роздавати направо та наліво промовисті статуси, а разом з ними економічні та інші преференції.
У 2020 і 2021 роках наша держава видала дві стратегії – національної безпеки та зовнішньополітичної діяльності. Кожна мала перелік, причому часом відмінний, держав, яким надається той чи інший статус.
У стратегії з нацбезпеки йдеться, що США, Великобританія, Франція, Німеччина та Канада – це країни, з якими варто вести всебічне співробітництво стратегічного характеру. Просте стратегічне партнерство закріплювалося за Азербайджаном, Грузією, Литвою, Польщею та Туреччиною.
Водночас стратегія зовнішньополітичної діяльності додала ще більшої мороки, розділивши держави на чотири групи. Першу п’ятірку не чіпали, одначе віднесли відносини з великими країнами до «пріоритетного стратегічного характеру».
Особливим партнером додатково назвали Канаду. Стратегічними – знову Німеччину, а ще Польщу, Туреччину, Азербайджан, Грузію, Литву, Китай та Бразилію. Францію окремо удостоїли статусу «всебічного партнера стратегічного значення», а Японію – «глобального партнера».
Ці списки ще тоді продемонстрували, що конкретних критеріїв і підходів, які допомагали б визначити, яка держава повинна мати який статус, не було. Усе перемішане – економіка, оборонка, туризм, мрії і реалії.
Однак війна розставила все по місцях. Вона показала, що можуть бути стратегічні партнери, просто партнери і ті, хто нас не підтримує. Вочевидь, Грузія нині не може бути нашим стратегічним партнером. Чимало питань до Китаю, який узагалі є головним вигодонабувачем і бенефіціаром війни, що її веде Росія; до Бразилії, керівництво якої пропонує віддати Крим РФ.
Зате чомусь серед наших стратегічних партнерів немає Естонії та Латвії, які разом з литовцями зробили для нашої безпеки більше за багатьох. Там немає скандинавських держав, які, як Норвегія, виділили величезні суми грошей і, як Данія, чимало зброї. Там немає Італії, яка за ці півтора року стала нашим ключовим адвокатом у Західній Європі; Нідерландів, які дуже сильно включилися в боротьбу з агресором. Там багато кого немає, що говорить про те, що все ж варто переглянути ці документи і зробити їх відповідними реаліям.
Те саме стосується визначення критеріїв. І вони досить прості. Статус стратегічного партнера можуть отримувати ті, хто відстоює інтереси України часом більше, аніж свої власні. Хто підтримує суверенітет нашої держави стовідсотково, без жодних «але». Хто не допомагає Росії обходити санкції та не торгує з нею, спонсоруючи подальший перебіг війни. Ті держави, які виступають за посилення тиску на РФ, надають зброю, підтримують на ділі наш євроінтеграційний поступ, допомагають нашим громадянам і збираються вкладатися у відновлення.
На жаль, у попередніх списках далеко не всі країни відповідають вимогам, які зараз перед нами ставить час. Саме він показав нам, хто дійсно є нашими друзями, а хто ні.
Повертаючись до Грузії, можна сказати одне: грузинський народ буде нашим другом і партнером, проте ним не може бути чинна влада, яка сидить на грошах Путіна. Україна і надалі має відстоювати права свого громадянина – Міхеіла Саакашвілі. Бо це також черговий іспит на демократію. У світі вкотре мають пересвідчитися, що ми своїх не кидаємо.
